|
[21 Oct 2009|04:46pm] |
2 роки: початок кінця.
10 років: кінець.
11 років: початок.
3000 років: кінець.
Нас не буде. Нас не буде. Нас не буде. Нас не буде.
Попереджаю: найважливіше – прийняти неминуче і подолати страх.
Наступної весни не буде.
|
|
|
[07 Sep 2009|05:45pm] |
Припустимо, все не так вже й нудно. Варіант: їсти і дивитися фантастику. Де брати гроші? Припустимо, все не так вже й безглуздо. Кохання – тимчасова випадковість. Стимул – гроші та влада. Де в цьому бажання виділитися посеред…?
Направду, гординя давно вже не гріх. Ніхто так не грішить. Гординя непомітна, відкинута на узбіччя життя засобами по дорозі до цілі.
Кожен рік ми обираємо нове життя. Кожен вечір ми обіцяємо собі ранок по-новому. Ми розуміємо, що все – гра. Нудота не стимулює, а зупиняє. Скільки б кроків уперед не було (чи буде) зроблено – попереду нічого веселішого. Лише тимчасовість.
Припустимо, все не так вже й страшно. І дитя, вирізане з живота живої матері – черговий Ісус, або хоча б пророк, який покаже нам нові цінності та горизонти. Знову дасть дихання цій планеті і дозволить припустити, що у наших дітей є майбутнє.
|
|
|
[22 May 2009|12:15am] |
Хей! Вершник Апокаліпсису на рудому коні - німби витесані зорями - наче батогами збиті дороги криваві - зорями вкриті сітківки очей - щоб бачити безслідно - зникати жовтою гривою у нічному вологому небі - комети! комети! комети! - закрити очі - розплавити день - шукати відповіді серед сотень очевидних запитань - дзвінко! дзвінко! дзвінко горлом тече вода - джерельні зітхання закутками губ сміятись змушують - де судомою трунку зволить пальці - де смерть чатує на сторожі! - лише сни... сни! сни! спи!
сопілкар стомлюється і скелет тихенько трісне - надломиться - сопілкар стомлюється! стомлюється! стомлюється!
|
|
|
[13 May 2009|07:54pm] |
Страх скрізь, він став нашою суттю. Вічний бій світла і тіні, добра і зла піддався спокусі взяти собі й твоє життя.
Розп’яття лише нагадує нам: є Диявол і Бог, і між ними є ти.
Шкутильгаючи, бредемо ми один за одним випаленими третьою світовою війною землями, спустошеними, усіяними воронками і людськими кістьми. Повземо ядерними полігонами і пишаємось розвитком цивілізації, що вже вийшла з–під нашого контролю і живе своїм життям.
Чоловіки з насолодою ґвалтують беззахисних жінок, голод змушує їсти власних дітей, і нікому більше не потрібні сталеві машини, що викорчували весь ліс, у будинках із якого ми провели свої останні дні, перед тим, як вони згоріли у радіаційному вогні.
Ми складаємо нові гімни, проголошуємо нових королів, які починають будувати суспільство гнилозубих та бездушних істот, для яких секс усе ще залишається найвищою метою існування після важливості спроб продовжити його якомога довше.
Ти прокинешся у теплому ліжку.
Ти захочеш жити інакше.
Ти з насолодою вдихнеш усе ще свіже та чисте повітря.
Ти чимшвидше набереш номер телефону коханої людини і з певною долею полегшення, щасливий, почуєш її голос, захочеш завжди бути поруч.
Твої дні все ще тривають.
Усе у твоїх руках.
|
|
| Пригадане. Не забуте. |
[04 May 2009|12:09am] |
Епізод 1.
Стара кухня, де я, повністю голий, тримаю в руках порожню дволітрову банку, зазираючи всередину: дно провалюється, скло розширюється, ніби там інший світ. Раптом відчиняються двері і на порозі кімнати - жінка, ніби моя мати. "Мамо, я ж голий! Вийди!", - кажу, а сам дивлюсь - я в трусах. Як це я їх не помітив? Знітившись, стискаю банку сильніше, і скло в руках розлітається друзками відображень.
Епізод 2.
Нас усиновили, мене та мого молодшого брата. Йому близько 7. Бітько, ніби й батько, але - нас усиновили. Молодший брат радіє цьому, а я не можу проникнутись симпатією.
"Я поведу вас їсти шоколад, - каже "батько". - Багато шоколаду, цілий ресторан, де при вході потрібно сказати "Шоколадний привіт!". Чуєте, неодмінно треба це сказати!".
Він хоче, щоб ми сподобались його друзям. У мене неприязнь, невідомо звідки, до нього, до всіх можливих знайомств.
Ми входимо у двері, за ними - все у червоному атласі, свічки. Я широко розкидаю руки і, глузливо посміхаючись, нервово, кричу "Всім шоколадний привіт!!!". Всі завмирають на мить і дивляться на мене: оцінюють. Старі жінки й чоловіки, затягнуті в хутра, аристократи. На столах - бокали та тарілки з рідким шоколадом. Всі п'ють шоколад.
Нам накривають такий же стіл і ми також п'ємо шоколад. Молодший брат радіє, вимазує обличчя.
Наприкінці я прибираю стіл: носовою хустинкою витираю зі столу шоколад, крихти хліба та скельця розбитої дволітрової банки.
Прибігає офіціантка і кричить на мене: "Припини прибирати зі столу! Це мій хліб, моя робота: прибирати зі столу! Поверни все назад, негайно!".
Поки вона говорить, я стискаю кулак. Зрештою, повертаю крихти хліба на стіл. Скельця врізались у руку.
Кілька довгих годин стою над столом, забув про всіх: виймаю скло, що усіяло долоню біля великого пальця. Деякі уламки надто глибоко сидять у м'ясі, вириваю - проступає кров. Одне скельце, найбільше, розламується навпіл у попереку.
Коли закінчив виймати, стає цікаво: скільки шматків скла витягнув з руки? Рахую. 12. І зовсім не боляче, хоча рани кровоточать.
|
|
|
[23 Apr 2009|06:18pm] |
|
Намагаєшся жити швидко - тобі постійно збивають ритм. Уповільнюючись, помічай всю нудоту. Страшно стає лише від безглуздих смертей.
|
|
|
[22 Apr 2009|11:19pm] |
|
Так хочеться бути пружиною, щоб мати можливість розігнутися, блиснути металевими краями... Світ, у якому народився, стрімко втрачає фарби. Як виявилося, жив лише заради кохання. Все інше - надто швидкоплинне та наносне - вітри епох міняють напрямок та швидкість і розумієш, що усе, абсолютно усе - більше не існує. Кожен рух вперед - сон. Вдивляюсь у сотні облич навколо, спостерігаю фотографії - наче вампір, збираю енергію радості, намагаюсь зрозуміти, чому вони сміються з незграбно прочитаних, технічно та змістовно неякісних творів "письменників" - дітей чи друзів видавців чи депутатів. Спостерігаю фотоальбоми, де такі радісні компанії радіють кожній миті житття і ловлю себе на тому, що мої посмішки розмилися десь у минулому п'ятиріччі. Найголовніше - це все не бентежить. Цілковитий спокій і усвідомлення того, що це не ти відстав від світу. Світ загрався. Усе наносне. Спочатку було тільки Слово, воно ж залишиться вкінці. Швидше за все, це слово - "кінець".
|
|
|
[16 Apr 2009|02:19pm] |
Стомлено, попіл до попелу, наче насіння
руки збирали тепло. Тремтіли
поруч із вогнищем. Димом торкаючись місяця,
іскри мішалися з зорями.
Що нам тепер любов?
Урвищем дівчина йшла. Край води унизу
бився об ноги скелі. Розвалити хотів.
Світ стиснувся пружиною, дзвінко
стрілою блиснув і проломив
все, що ми так берегли.
Згарище рясніло надіями,
корчились, мучились, падали -
сходами визріли: болю й страждань.
Руки розвести, піднятися
очима до Сонця спітнілого,
криком зірватись в питанні:
хто нам тепер любов?
|
|
|
[10 Apr 2009|09:32am] |
|
хулі бог таке западло? чи його просто нема?
|
|
| 8осьме квітня. весна. 145 днів до осені. |
[08 Apr 2009|04:00pm] |
Попелястий колір очей коханої дівчини затягує у осінні спомини. Здається, так палає жовте листя, і цей сріблястий дим вбирають зіниці наших очей. Ми п’яніємо, нас вписують як Її і Його у ще ніким не закінчену казку, казку про довгу дорогу одне до одного.
“За тридев’ять земель, у царстві однієї людини, жила–була Вона, нікого не чекаючи, і нінащо не сподіваючись”, - починає хтось. Та ти не слухаєш, ти просто йдеш геть, знаючи кінець. Це твоя казка, і в кінці ти скажеш : “... і вона ще й досі живе там сама, нікого не чекаючи, і нінащо не сподіваючись”.
Лише слова залишилися нам опісля тисячі спроб зрозуміти своє щастя і “вибити з нього душу”. Лише пам’ять про сміх. І саме його ми намагаємося знайти у кожній стрічній дівчині, намагаємось викликати у неї добрий радісний сміх. А вона, як завжди, цього не розуміє й викривлює найсвітліші прагнення до кута хтивих домагань. Нам стає тяжко й самотньо вертаємося ми вкінці всього у свої нікому не потрібні, порожні квартири. Ба, ні! Ми заповнимо їх собою, та все одно з нами не піде ніхто. Ніхто з тих, кого б ми хотіли бачити з нами.
Ловець твоїх снів не поставив капкан, і стріли не знали дороги до ран... і вітер вернувся з чутками про сонце...
У кожній новій казці я бачу Її. В моєму животі крутиться незручно страх. Страх, що мене вкотре позбавлять свободи, страх залишитися наодинці зі зруйнованим світом відчуттів та прагнень.
Слухай, той, що на небі! Ти дав нам можливість мріяти, та занадто мало сили та шансів для реалізації наших мрій. Одначе, багато хто зрозумів твій натяк не так і відвернувся від тебе, звернув світло свого обличчя в сторону зла, і воно потьмяніло. Не зло, а твоє світло. Дане тобою при народженні світло.
Ти дав нам здатність любити, та дана тобою радість все частіше змінюється болем. І нам залишаються лише мрії, а згодом – примарні сподівання.
Та ми все ще віримо в тебе, щоб там не було. І знамена з образом твоїм несуть не лукаві, а просто невпевнені в собі. І в усіх своїх бідах продовжуємо звинувачувати один одного, заперечуючи власну провину вголос. Між нас немає праведних, але є вірні тобі грішники.
...вкотре попелястий колір очей коханої дівчини затягує у осінні спомини. Вони вчать нас спостерігати за віхолою листя, що нечемно вривається у наші квартири крізь прочинені двері. Вікна рамами б’ються об стіни, зсипаючи біле на порожні підвіконня. Лише сліди крові залишилися на шпалерах у старих будинках. Сліди крові, яка краплинами стікала на міський асфальт, гордий у своїй самотності та повсюдності.
Тож, слухай, той, що на небі! Це тобою створена природа страшно кричить в агонії. Рани голубої планети випускають кров на волю, і ти, напевно, все бачиш у червоних тонах. Ось де твої діти знайшли собі розвагу. Ще будучи юними, сприйняли вони все дане Тобою як цікаву іграшку і продовжують бавитись у світ, у цивілізацію, не бачачи іншої альтернативи. Вони хочуть заглянути всередину. Сморід зростаючих могил приваблює все більше зомбі, і вони вклоняються аж до самого ґрунту, віддаючи шану владі страху. Моляться можливості купити усе, але всього не існує. Ілюзорний світ киває в такт ударів тамтамів.
І ось – усе ближче рик звіра ...
|
|
|
[24 Mar 2009|03:58pm] |
|
Кохання - це коли у стотисячному натовпі двоє людей можуть підморгнути один одному так, ніби лише їм відома найбільша таємниця Всесвіту. Це знання переповнює їх, відходить страх. А поєднує не сама таємниця, її зміст не має жодного значення, ніби ті двоє знають куди навесні закотився олівець, - єднає розуміння того, що лише тобі та їй відкрилася ця дрібничка.
|
|
|
[26 Jan 2009|01:32am] |
Ми віруємо у бога-творця, сумніваючись, що акт створення світу міг би бути командним. Ми будемо на боці творця, визнаючи його Закони Природи як необхідні та достатні для існування. Ми прийматимемо ці закони як частина Природи. Ми відчуваємо грані добра і зла і володіємо правом вибору. Ми не потребуємо винагороди, в тому числі раю. Ми хочемо жити тут. Вічно. Пізнавши кохання.
Коли до поставленої цілі несешся настільки швидко, ніби наввипередки, хоча й нема кого випереджати, коли все інше навколо настільки розмите у русі, коли душі не сприймають дружби, коли живі людські душі – лише засіб пересування: спинись.
Ти стоїш: над тобою сріблястою тінню грози розлилося небо, димиться шлях, де так само раптово перестала крутитися Земля – стоїш, долонями закриті очі, страшно відкрити. Тупіт чужих ніг: ти знаєш – вони нічим не краще, нічим не гірше. Коли людські душі – лише засіб пересування.
|
|
|
[24 Jan 2009|09:13am] |
Могутній древній ідоле, - уклін!
Здичавілі, закриті стінами, розвели вогнище –
Ножі накалити, схилитися
Над прірвою життя в жалобі голосній,
Легені викрутити – дихати слізьми.
Шепотіти в ночі: прислухайся –
У трубах, водою, вогнем
Несуться молитви –
Почути готуйсь!
Вжахнутись, кашлем зайтись –
Світ за вікном чекає
Подвигів. І пожертв.
|
|
|
[19 Jan 2009|10:25pm] |
Привіт, я Андрій, але усі мене називають Джимі. Напевно, в мені щось від нього таки є. Якщо подивитися в профіль. Я люблю вино і жінок. Вино більше ніж жінок, я відношусь до сексу трішки не так, як ви, напевно. Перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, все рідше вдається осилити свій організм і спровокувати ерекцію, все більше розсіюєшся, думаєш про щось інше, а якщо і про секс, усе одно неможливо зосередитись.
Мені двадцять сім, а я ще й досі живу з батьками. Я думаю, вони вже звикли до мого способу життя, наскільки це можливо взагалі, звикнути до систематичного знищення організму близької людини. Ну, я останнім часом не так вже й випиваю, при них точно менше, ночую у друзів, або їду в інше місто. Також я почав читати книги. Це не значить, що раніше не читав, просто усе відбувається періодами, так би мовити, на алкогольних спадах. І той факт, що я почав більше читати, свідчить про те, що пити я й справді став менше.
Наркотики не вживаю і не палю. Власне, палю канабіс, але не часто. Мене мало вставляє. Під алкоголь, хіба-що. Щодо сильніших наркотиків, кислоти чи опіатів, можливо, я б і спробував, якби хтось отак стояв переді мною і, тримаючи їх у руці, казав: "На". А так, щоб цілеспрямовано шукати зустрічі, то ні. Я більше по алкоголю, думаю, не обов'язково їх змішувати, та й друзі у мене також, по алкоголю більше.
Раніше я любив носити "мартінси", навіть літом. Тепер я віддаю перевагу кедам, хоча б через те, що у них не так жарко. А на холодну пору таки маю "стіли". Я не люблю насильства, але добре коли взимку маєш сухі ноги та шкарпетки.
Двері в нашу квартиру витесані із дуба та покриті лаком, так що, по суті, вони зберегли свій природний колір дерева. Відчиняються без скрипу у сторону під'їзду. Я виходжу на вулицю, зазвичай, близько сьомої вечора. До того читаю, дивлюсь телевізор та слухаю музику. Інколи це все відбувається одночасно. По телевізору дивлюсь фільми та зрідка новини. Мене цікавить футбол, але тільки гра наших команд на міжнародній арені. З кіно трішки важче. Буває, дивишся цілий день усе підряд, потім кажеш собі "досить", лежиш ще години дві, таки встаєш і вимикаєш телевізор. Там не показують нормальних кінофільмів, дуже рідко, переважно низького або середнього ґатунку, але якщо налаштуватися на отримання задоволення, то його таки отримуєш. Розслабляєшся, ніби.
Переважно, до мене ніхто не дзвонить, я просто йду у місто, по наших точках, і там зустрічаю чуваків. Інколи, буває, зв'якне Сергій. Він подібний на мене, але з більш конкретизованим колом інтересів. Ну, це не значить, що в мене там ширший світогляд там, ще щось, просто він визначився. Я хочу сказати, що його цікавлять дві речі: випивка і музика. Випивка все більше і більше. Ну, ви ж розумієте, посилення залежності там, все таке.
Постійної дівчини в мене немає. Як сказала нещодавно одна моя подружка, постійної дівчини немає, власного будинку немає, років так в тридцять три залишишся сам. А може й не так сказала. Якщо чесно, я слабо пам'ятаю, що вона тоді говорила. Власне, вона колись і була моєю постійною дівчиною, тижнів так три. Як сказав один мій друг, ти занадто рано спробував затягнути її в ліжко, а вона тоді ще була незайманою. Я, в принципі, не сильно й переживав. Тепер він зустрічається з нею, вже більше року, і я радий за їх обох. Крім того, він таки порушив її незайманість. Так що, природа все одно взяла своє, і ми домінуємо і далі. Чи, по крайній мірі, так вважаємо.
Тепер я все більше схиляюсь до думки, що купувати повністю білі кеди було помилкою. Але якби купувати знову, вони знову були б білими. Мені тепер подобається цей колір. Це раніше дівчата кокетливо могли дивитись на мене і казати, що там ніби якісь психологи визначили, що у чорне вдягаються лише інтроверти, щоб приховати невпевненість. Коротше кажучи, комплекс неповноцінності. Це дурниці, ось тепер я переважно ношу біле, або інші світлі кольори, а комплекс нікуди не зник, я і далі обходжу стороною великі натовпи чи бари, або ж просто обминаю самотніх людей, що йдуть назустріч. Та коли кеди можна легко витерти, шнурівки таки треба прати, але як: чи просто нехай підкиснуть у воді, чи якось їх терти? Насправді, я не знаю. Хоча, отак подивитися на мене, хтось би подумав, що знаю. Розумник такий собі.
Йдучи вулицями цього міста, намагаєшся не звертати уваги на оббиті будинки. Інколи лякають тіні. Часто на асфальт випорожняються пси, я намагаюсь переступати кал. У принципі, кал можна й не переступати. Завжди усе починається з вина, а закінчується горілкою. Хоча, ні, брешу. Пивом. Горілка між ними.
Двері в бар відчиняються всередину. Напевно для того, щоб коли виходять п'яні, напрягти їх мозок. Це й дійсно трішки насторожує: відступати від дверей, які летять тобі прямо в лоб. Хоча, взагалі, лоб у мене міцний. Пам'ятаю, ми колись грали у бейсбол, я стояв за відбиваючим, чи як він там називається, і ловив м'яч. А чувак постійно відкидав біту назад, прямо на мене. "Зараз в лоб попадеш". І він таки попав, з розмаху, на третій раз. А я тільки на жопу сів, ні тобі гулі, ні крові, тільки хрящ якийсь зрушився. Отож, лоб у мене міцний. А чувак той тепер конкретно на наркоту присів, вперемішку з алкоголем. Нікого не шкода.
У нас тут, можна сказати, є свій стіл. Ну, ми його, звичайно ж, не замовляємо, але за нього ніхто й не сідає, знають, що він наш. Із самого ранку тут є хтось із тусовки. Інколи ми граємо карти на гроші. Я ніяк не можу зрозуміти навіщо, адже усе одно все спускається з общака на випивку. А вітатись я також не люблю, хоча "привіт" сказати можна, а от там "як справи" - це вже лишнє. Хіба й так не ясно? Та, зрештою, й яка різниця?
Якщо чесно, випити я можу не так вже й багато, десь так ось уже рік у мене вирубується пам'ять, а я не можу проконтролювати коли саме. Ну, я-то п'ю, і не мало, та шкода, що іншим тепер вдається більше. Не можу проконтролювати на якому саме стакані. Коли закінчуються гроші, ми все одно знаходимо алкоголь. Але суть - у спілкуванні. Ні, я не кажу, що не люблю випити, чого б це я виправдовувався. Ну, хіба трішки, інколи совість мучить, коли зранку йдеш вулицею і дивишся на ці фігури, що поспішають у офіси, несуть портфелі, гарно вбрані, розмовляють по телефонах, усміхаються один одному. Вони мають затишні будинки. Але вони тільки те й роблять, що кожного дня, однією і тією ж дорогою йдуть на роботу. Живучи як вони, з часом все більше вживаєш алкоголю.
І не треба розповідати про це тим, хто сидить із тобою за одним столом. Більшість із них, якщо не всі, з радістю одягнули б на себе краватки, бо це говорить про високий суспільний статус, про "вибраність", ну, і не потрібно говорити про це, а також про багато що іще іншим людям, що сидять у барі. Переважно туди приходять роздратовані, розслабитись опісля тяжкого робочого дня, тому нічого лишнього, а то можеш отримати по морді. При цьому - нічого особистого, такий-от соціум, робітники, бджілки-будівельники.
Ось і я, цього теплого червневого вечора, йду дорогою додому, а по розбитому обличчю стікає кров. Здається, мені порушили прикус. Цікаво, що б робили люди у барах зі своїм недопитим пивом, якби сюди прилетіли іншопланетяни? Кров на смак зовсім не солона.
|
|
|
[17 Dec 2008|08:21pm] |
Ритмічно чеканять свій крок прозорі –
Видно недоліки. Їжа вчорашня
Готується вийти назовні.
Телевізор калічить тіла, жир
Наповнює душі сечею, сморід
Стоптаного взуття, язики заніміли.
А вчилися бути коханими.
Завтра настало з насмішкою, байдужими
Стали ви. Крісло, екран і ліжко.
Гроші смалець просочує, стерто
Дно між кишенями. Нашими, вашими, їхніми
Кров мішається венами. Нації
Вимруть непомічені. Народи
Зітруться расами. Чорними, білими, жовтими
Брязкає блазень прикрасами.
Місце елітами змочене, стяги
Вітрами розірвано. Стомлено
Тягнемо очі до зір –
Кому майбутнє довіримо?
"Маяковскава на всєх нє хватіт". Єсєнін.
|
|
|
[12 Nov 2008|03:24pm] |
|
Маленької зими таке раптове літо Огорне в ковдру мрій Заснути – не заснеш Така коротка мить Коли далеко світло І крильця добрих фей Торкаються очей Із радістю дивись На вогники боліт Обманами затягнуть у рутину Такий грайливий світ Обірве твій політ І клеєм ПВА Заліпить тобі крила Над нами літаки проносяться вітрами Всередині у Сонці вмер зайчик Дюрасел У бубен б’є шаман Нас огорнути снами Не зміг ні він ні Бог Ми мріями блювали На оксамит п’янкий дорогою до слави...
|
|
| Пророк (кстаті "да") |
[04 Nov 2008|01:21pm] |
Я рахував кожен день до чогось
Я й досі рахую не знаю для чого
Я геній а генії легко вмирають
Із вірою в власного бога
(Частіше закрутилася плівка
Вона чорно - біла і кимсь подряпана
Вона то моє нескінченне життя)
Я геній а генії вічно кохають
Весь світ і зокрема її
От світло б знайти у суцільній пітьмі
Як думаєш Бог у тобі
Ти хто читає книжки
Вважає себе вище всіх і естетом
Поправ окуляри і витри соплі
Ось ти і зустрівся з великим поетом
Прислухайся вітер поміж колон
Бібліотек і аеропортів
А ти мені знов пропонуєш лиш секс
Неначе ми мешканці теплих курортів
Невже я настільки подібний на них
Скажи ти нормально стоїш на землі
У тебе такі тонкі ноги й коліна
Дивлюсь на тебе й розумію дитина
А ти мені пхаєш під ребра ножі
Це круто побачити як вимре геній
Та без окулярів ти зовсім сліпий
І ти потрапляєш постійно у вени
Дивися ось грішники ось і святі
Їх всіх розділив екскаватор
Там є й хробаки у тій древній землі
Так можеш туди із натхненням насрати
Немає нікого хто вартий життя
Лиш ті що не хочуть тут жити
Я геній а геніїв важко любити
Вони всі народжені в муках
Гей ви діти сук й кобелів
Пристрелених наче скажені собаки
Я вдячний вам мої безжальні творці
За божевілля за кров і за муки
Вам залишається вирвати руки
Й сказати дивися чому він мовчить
Чому він не пише чому він не грає
Кому тут потрібен геній німий
І хто йому зад підтирає
Я вірю у те у що віриш і ти
Я їм таку ж їжу в яскравій обгортці
Між нами різницю створили сліпі
Почувши її в мене в голосі
Я геній так каже і мій унітаз
Він часто дивиться в жопу
Він вірить у своє покликання
І також закоханий в свою роботу
Ось цим ви й подібні продукти суспільства
Немає нікого хто вам спише гріх
Ви миєте руки із милом й без мила
Ви чисті назовні ви чисті в душі
Стріляйте в мене і дивіться як плачу
У отвір від кулі я душу вложу
Я геній а це мій шматочок
Твої окуляри я всім вам служу
Розвагою після роботи
Підстилкою для тарілок
Підтиркою вашої жопи
І лікарем ваших думок
Я геній
І як кожен геній - пророк
|
|
|
[31 Oct 2008|02:43pm] |
Маладая кампанія, спіциалізірующяяся в сфєрі юриспрудєнціі і фінансав, аткриває вакансію на мененджера. Ви повинні зрозуміти, що прийшовши до нас на роботу, ви знайдете свій сенс життя. Звісно, вам спочатку може здаватися, що ви його і до того мали. Якщо ви його мали і до того, і захочете мати той сенс, що й був, то швидше за все ми вас звільнимо. Ми ж пропонуємо роботу в дружньому колективі конкурентів на посади, оплату мобільного телефону в межах до 200 гривень та відрахуваннями з заробітної плати за перебільшення, оплачувані відпустки у нескрутний для команди час, конкурентноспроможну заробітну плату і...
а коли небо вбереться у інший колір, саме тоді відкриється дірка в часі і зітреться межа між двома світами. тоді бог зможе ступити на створені для нього земляничні поляни і викурити косячок.
я розправлю крила і стряхну з них попіл маріхуани.
оплата за результатами співбесіди.
|
|
|
[30 Oct 2008|04:02pm] |
Повільно розкриваються крила і закипаючи
Наша голуба кров біжить вируючи
Венами наче через нафтопровід чорне
Золото не виблискує на круглому променистому
Сонці нашої галактики системи
Вічних таких різноманітних планет вода
Яких є також і у нашому тілі
Що ось тут на твоїх очах
Гордо розкриває пелюстки своїх
Крил крил крил крил
Давай летіти над золотистими ланами стиглої
Пшениці край стежок у їх розламаній
Серцевині витоптаній лапами і босими
Людськими ногами що тут швидко
Пробігали ковзаючи і залишаючи за собою
Сліди крові пробитої ступні яскраве
Відлуння радісного живого сміху
Де ще є такий на землі лише
Тут у краю де люди як літаки
Розправляли свої потріпані різнобарвні наче
Трішки хворі але все ще надто сильні
Навіть на агресивно налаштованому молодому
Вітрі вітрі вітрі вітрі
Крила і летіли звідси геть
Щоб коли-небудь таки повернутись
Скласти їх і похилити голову та коліна
Перед вічною святинею нашого життя (посміхнулось небо)…
|
|
|
[05 Oct 2008|08:31am] |
У місті осінь. Спочатку прийшли морози, а потім – тепло. Якось так раптово, що весь світ, який ти наче збирався зігріти, весь світ розлетівся на друзки. А як зібрати себе? Звикнувши дихати через груди, досить важко перевчитися набирати повітря у живіт. Але чомусь страх сидить саме там. І паралізує мозок. Терпнуть кінцівки. Не хочеться йти, не можеш бігти, навіть не мрій заснути. Жодного шансу на втечу: лише забуття могло б позбавити болю. Радість, довіра, відчуття вічності – усе оманливе, настільки ілюзорне, що сподіваєшся: ось-ось, після game over хтось таки натисне try again.
Щоб знову легко дивитися у завтра. Тільки всі слова, що щиро та впевнено промовляв ще вчора, всі слова створили лише ілюзію та підтримували її.
Якщо ми створені по твоїй подобі, то, можливо, і твоє Слово – ілюзія? І воно не здатне збудувати вічний світ, зібрати докупи дві срані половинки?
З опалу хочеться запитати тебе: то хто ж ти і що ти нам підсунув? Але разом із новими рядками приходить і усвідомлення: немає майбутнього, немає сенсу, немає віри, надії, любові.
Є лише шанс, та й той даний вряд чи тобою: кнопка reset.
Кілька днів тому Дарця сказала, що я не змінився. Але ж я таки змінився. І змінююсь. Я стаю черствішим, все менше пишуться вірші, все більше розрахунку. Я стаю злішим. Я на межі: ось лише крок до зневіри та зневаги.
Дарця сказала, що кохання змінює людей. А я не змінився. Я міг би їй закинути, що і вона не змінилася, коли також бавилась в кохання. Що ми обидва зилишились такими, як зустріли один одного три роки тому.
Я відповів, що тримаю зміни в собі. Що ось кілька років як вибрав модель поведінки і таким ви мене і будете бачити. Що моє кохання – виключно для коханої.
Я не змінився. Тому вам стало нудно.
Я не змінююсь. Саме через це постійно необхідно все починати з нуля.
Ви просто не бачите того, як я щохвилини шкребусь то в ті, то в ті двері. Ви не спробували довіритись мені. Ви переслідували свої цілі.
Дарця сказала, що вона самотня. Тепер і я самотній. Та чи було для когось із нас інакше?
Найстрашніше, що будь-яке наступне «я тебе кохаю» - неправда. Бо за ним не буде «ми завжди будемо разом», бо вже було і розсипалось «ми створені один для одного».
|
|
| navigation |
| [ |
viewing |
| |
most recent entries |
] |
| [ |
go |
| |
earlier |
] |
|
|
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
zhovten's journal